300 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ САВИЧА СКОВОРОДИ

3 грудня 2022 року світова спільнота відзначала 300 років з дня народження Григорія Савича Сковороди – видатного українського філософа, просвітителя-гуманіста, поета, педагога, нашого видатного земляка.

Ким є для українців Сковорода? Яким його бачить кожен із нас? Адже кожен із нас мабуть про нього щось чув та щось знає? Ось це «щось» – яке воно?

Григорій Сковорода був мандрівний філософ, ходив від одних заможних господарів до інших, не цураючись при цьому розмов із простими людьми на вулицях, базарах та біля церкви чи монастиря, сповідуючи повсякчас свою філософію – «філософію серця». Він був простим, не мав статків, не дуже полюбляв офіційну владу та офіційну церкву, натомість цінував щире людське спілкування та любив і неймовірно добре знав Біблію. Справді, Сковорода сам себе навіть у зрілому віці бувало називав «студентом богословія». Бо повсякчас пізнавав себе, світ, людей, Бога та ділився цими пізнаннями з іншими. Сковорода був не звичайним, особливо як на той час. Не такий, як всі. З академічними знаннями, але без академічних зобов’язань, з високим пізнанням Біблії, але без високого церковного сану, зі зв’язками у владних колах, але без жодного бажання самому стати частиною цих кіл. Волелюбний, впевнений у своєму погляді на світ і непідлеглий нікому. Тобто, дуже по-українськи «собі на умі».

Що українського було у Сковороди? Все! Любов до свободи, любов до самої України як природи, як світу, як свого серця. Зрештою, мова! Сковорода спілкувався і писав простою, народною мовою. Він не міг не спілкуватися народною мовою, бо часто серед того народу був.

У молодості декілька років подорожував різними країнами, але, все одно, Україна, її природа, люди, можливість справжнього усамітненння та самозаглиблення лише на тлі її пейзажів, незмінно приваблювали філософа. «Кружляння» між Києвом, Переяславом та Харковом, Києво-Печерською Лаврою та великими й малими монастирями, переяславським та харківським колегіумами, палацами великих поміщиків та відлюдними пасіками у глибинці, ось ця Україна повсякчас присутня навколо та всередині Сковороди, дихає на нас зі сторінок його творів та дає відчути дух тієї старої України, що жила ще залишками козацької свободи, пам’ятала про Братства, прагнула освіченості, релігійних і світських реформ.

Чи відчував Сковорода Україну як свою Батьківщину, як свою найголовнішу, рідну, справжню землю?

Він міг лишитися і у петербурзі, і у москві, міг лишитися при царському дворі співати чи філософувати або стати настоятелем будь-якої із Лавр. Але не лишився і не став. Хоч його скрізь прагнули та хотіли його вченості. Сковорода не хотів лишатися на росії, бо не міг довго «без любої йому України», а значить і не прагнув життя та щастя у «великороських» землях. Однак він не хотів надовго лишатися й у будь-яких навіть українських місцях, хоч вони були милі йому природою, можливістю усамітнення чи добрим колом спілкування. Головно через прагнення свободи, переміни місць та любов до мандрів «любою Україною». Ось у цій любові до свободи мабуть і є найбільша «українськість» Сковороди. Бути близьким до церковних ієрархів, але байдужим до свого місця у церковній ієрархії, знати багатьох місцевих «бонз» та можновладців, але бути байдужим до спокус влади, мати можливість через науку, викладання, потенційне професорське звання чи й у інший спосіб мати добрі статки, але бути байдужим до них – ось це справжній Сковорода. Саме у цьому суть його знаменитої епітафії, яка насправді є найточнішою само-оцінкою Сковороди: «світ ловив мене, але не впіймав».

Сковорода був уособленням непокори: тихої, ввічливої, смиренної, інтелектуальної, але непокори! Тому значною мірою він став предтечею усвідомленого прагнення тієї особистої та національної свободи, яку здобували українці вже у прийдешніх століттях, адже життєвий шлях мислителя засвідчив: людина може жити своє життя вільно та непідлегло навіть в умовах тиранічної імперії.

Таким чином, Сковорода поступово ставав взірцем для багатьох освічених людей в Україні. А завдяки популяризації його постаті у XIX, ХХ століттях та у наш час класиками української літератури та філософії, ось цей «чин свободи» Сковороди став знаковим та емоційно відчутним вже для багатьох українців.

Дивовижно, але інший великий український філософ – Мирослав Попович, задовго до Революції Гідності написав: «Філософія Григорія Сковороди – це філософія ГІДНОСТІ як основної засади життя». І люди на українському Майдані стояли саме за Гідність як основу особистого та суспільного життя. Тому цілком закономірно, що російські окупанти у безсилій люті у травні цього року розстріляли саме Музей Сковороди у нас на Харківщині та місце його упокоєння: вони цілили ракетами у Сковороду як в уособлення нашої колективної української гідності.

Однак Григорій Савич ось уже 300 років вільний. При житті і по ньому. Від народження й назавжди. Бо ж у цьому і є справжня суть його філософії: бути вільним.

З Ювілеєм Вас, наш великий український Геніє! (джерело https://lb.ua/…/537322_grigoriy_skovoroda_300_rokiv.html)

З 1 по 5 грудня класні керівники та вихователі провели літературні години та виховні бесіди на тему «Мандрівний учитель життя, учитель добра», присвячені Григорію Сковороді, шкільна бібліотекарка організувала віртуальну літературну виставку «Життєтворчі дороговкази Григорія Сковороди», педагог-організатор підготувала онлайн вікторину «300 років від дня народження Г.Сковороди», також педагоги зробили добірку відео про життя та філософію нашого відомого земляка, відео та аудіо записів з повчальними та мудрими байками Г.Сковороди.